Секція веслування у Вільшанці веде свою історію з 1979 року. Мудре рішення розширити базис для великого спорту за рахунок розповсюдження спортивних секцій в райцентри виникло у "верхах" в ході підготовки московської олімпіади 1980 року.
     Спочатку для бази пригледіли старе капітальне приміщення бані (за 50 метрів від мосту через Синюху). Але в той час модніше було використовувати павільйони з розбірних металевих конструкцій. (Яскравий приклад подібної архітектури - приміщення ФОКу). Коштувало таке задоволення 10 000 рублів, і черга на заводі зайнята на рік вперед. Але вільшанська делегація, проявивши чудеса дипломатії, втулила директору як хабар бензовоз бензину, - і справу зроблено. Навіщо нашим дітям кам’яне безплатне приміщення, хай мають новенький свіжофарбований залізний павільйон з одиночними вікнами. В такому і літом не холодно (на сонці розпікає), і взимку не жарко (тепла не тримає). "Все лучшее - детям!" На щастя, базу (на відміну від горезвісного ФОКу) обклали по зовнішньому периметру цеглою, але вікна так і залишились одиночними, а величезні гаражні двері - залізними. Що ж це буде за спортсмен, якщо він з дитинства не може перенести всі "тяготы и лишения воинской службы"!
     Кіровоградець Онищенко Володимир Миколайович, перший тренер секції веслування на байдарках і каное, опинився в ролі заручника - чорнороба. Я займався в нього один рік, і весь цей час тренер з ранку до вечора працював як зварник-тесля-штукатурник. Уявлення не маю, яким чином він встигав ще й з дітьми займатись.
     Весною 1988 року з армії повернувся Крайтор Сергій Петрович, влаштувався другим тренером і ... включився в ремонтно - оздоблювальні роботи.
     Всього руками цих фанатиків за посильної допомоги вихованців зроблено (і це лише короткий перелік):
     вимуровано внутрішні перестінки;
     обштукатурено приміщення ззовні і з середини;
     побудовано гараж з сауною;
     поставлено паркан по периметру;
     настелено дерев’яну підлогу;
     обкладено базу плиткою;
     зварено з металу систему опалення, басейн, конструкцію, шведську стінку, стелажи для човнів, тренажери;
     і т. д., і т. ін.
     Всього не перерахуєш, але картина вимальовується однозначна: веслувальну базу побудували тренера. Ні копійки за працю не отримавши. Ні слова подяки за труди не почувши.
     Натомість вимушені принижуватись щоразу, коли потрібно дітей на змагання повезти, купити нового чавна чи весло. Неначе це він власних дітей на море везе за державний кошт чи на мобілку колядує.
     Така от проза життя веслувальної бази.
     Але і романтики вистачає.
     Сергій Петрович розпочав тренерську кар’єру з КМС і тренувався разом з нами, щоб отримати Майстра Спорту. В ті роки всіх КМС району можна було на пальцях однієї руки перерахувати, а через 15 років їх число перевищило 100.
     На початку нам з солоним потом давалися перемоги на рівні області, а зараз Вільшанка в фіналах на рівні України. Наші хлопці в збірній України як у себе вдома.